Перед самим виїздом із Отчого Дому я зібрав дітей і пояснив їм, що за один день ми з ними подорослішали, як мінімум, на 10 років. Попросив вести себе відповідно цього віку протягом усієї нашої дороги. Я пообіцяв, що їхнє дитинство до них повернеться в кінцевому пункті нашої подорожі.
Нам потрібно було подолати відстань від Святопетрівського до КПП Ягодин на одному диханні, не зупиняючись в туалети, так як була велика вірогідність атак ворога з повітря в будь-яку хвилину і в будь-якому місці. Для цього, як тільки поступила пропозиція про виїзд, ми попросили дітей і дорослих, по можливості, утриматись від їжі та пиття. Всі, без виключення, згодилися й віднеслися до цього з розумінням і дуже серйозно. Ми подолали відстань в 500 км на одному диханні.
Правда, в Рівному ми один раз спробували зупинитись на автозаправці, щоб зводити дітей в туалет, але буквально через 5 хвилини несподівано почалися вибухи. Пізніше ми дізналися, що це обстрілювали аеропорт. Супроводжуючі нас поліцейські героїчно, прикриваючи своїми тілами на випадок попадання снаряду в заправку, виводили з заправки наших дітей. Пізніше вони попросили наші автобуси виключити світло і на максимальній швидкості слідувати за ними. Самі ж вони включили аварійні вогні, щоб вказувати нам напрямок руху і тим самим викликали можливий вогонь на себе! Це справжні Герої і ми пишаємось нашою поліцією!
Ніяких продуктів харчування ми з собою в дорогу не брали, бо в минулому мали гіркий досвід, коли польські митники, через наявність у нас бутербродів, затримали нас на довготривалий скрупульозний огляд, на який у нас цього разу не було часу. Ми сподівалися, що перетнувши кордон,, в Польщі зможемо купити їжу та погодувати наших дітей досита. Але проходження кордону зайняло 12 годин і всі були настільки стомлені, що незважаючи на почуття голоду, позасинали. Зважаючи на пізній час, 23.00, ми не стали нікого будити і вирушили в глибину вже безпечної для дітей території. Десь о 8.00 ми почули новину, що один із наших автобусів зламався, тому зробили вимушену зупинку на зоні відпочинку. Громадська вбиральня, в якій ми планували умитися та почистити зубки, виявилася зачиненою і ми вирішили піти в туалет в Мак-Дональдсі. Працівники ресторану відразу попередили, що якщо ми нічого не будемо в них купувати, то не можемо скористатися їхньою вбиральнею. Але, почувши українську мову, змінили відразу свою думку й запросили всіх дітей в середину.
Ми вирішили все ж таки подарувати дітям трішки радості, винагороди за їх терпіння і купити сніданки в Макдональдсі. Дізнавшись, що ми веземо дітей-сиріт, менеджер запропонувала 50% знижки і подарувала всім по картоплі фрі й пиріжку. На цьому дива Божої турботи не закінчились. Два інші наші автобуси зупинилися біля Ашану. У них не було коштів, щоб купити продуктів для дітей, так як кредитна карточка була у мене і вони чекали поки я до них під’їду. В цей час діти біля автобуса розминали свої засиджені ноги. На них звернули увагу вихідці з України Євгенія і її чоловік які заїхали в Ашан, щоб купити продуктів. На вихідні вони мали повезти їх на кордон з Україною для годування біженців з України. Завдяки Антону та Ользі інформація про те, що в місті зупинилися автобуси з дітьми-сиротами розлетілася по місту миттєво. Нам стали привозити фрукти, овочі, речі першої необхідності…
Люди стали проявляти турботу: запрошувати діточок, які були в памперсах, до себе додому помитися. Один ресторан запросив до себе і погодував усіх нас смачною і свіжоприготовленою гарячою їжею.
Поки наші діти їли приїхали лікарі й оглянули всіх діточок, у яких були скарги і дали необхідні медикаменти. Одному хлопчику встигли, навіть, в оптиці відремонтувати поламані окуляри. Поки наші автобуси міська влада заправляла дизелем, директорка місцевої школи запросили в приміщення школи, де волонтери в ігровій формі розважали наших дітей. Вони надали можливість помитися, подивитись пізнавальні програми і намагалися виконувати всяку нашу нагальну потребу. На дорогу дали так багато смачної їжі, що діти в автобусі їли та їли, від’їдаючись за попередні дні голодування.
На зустріч до нас, окрім волонтерів, прийшли Президент і керівники міста Пйотер Татарбунарський, директорка цієї школи Лідія і всі вони щиро вітали всіх нас й запевнили, що будуть допомагати і іншим біженцям з України, надаючи їм не лише їжу і матеріальну допомогу, а й прихисток. Всі моляться і вболівають за Україну! Це було все настільки зворушливо і щиро! Атмосфера любові просто наповнювала всіх присутніх.
Деякі наші діти навіть заплакали від такої уваги до них. Ми, жартуючи, говоримо, що наш автобус зламався для того, щоб ми потрапили в це місто, підняли хвилю добрих справ й підготували можливості отримання допомоги для інших! Всі люди зі сльозами на очах проводжали нас як рідних.
Частина наших сердець залишились в Пйотер Татарбунарському з Божими Янголами!
Слава Богу за Його Ангелів!
Роман Корнійко