Під час евакуації нам здавалося, що поїздка в автобусі впродовж 3,5 діб це найбільша трудність. Але оглядаючись назад ми дякуємо Бога за наших дітей, які з великим розуміння віднеслися до всіх труднощів і не створювали дорослим зайвих проблем, а навпаки, підставляли свою руку допомоги один одному!
Після того, коли ми приїхали у Фрайбург нас розселили в 4-х локаціях. В мене не було транспортного засобу для того, щоб відвідувати всіх і підбадьорювати. Не було і телефону, щоб підтримувати необхідний звязок. Отчий Дім виїхав з мінімальним складом дорослих, вивозячи максимальну кількість дітей.
Дитячий центр з Копилова на 55 дітей зміг виділити окрім директора лише 2 спроводжуючих вихователів, одна з яких в перші ж дні перебування у Фрайбурзі звернулася до еміграційної служби з проханням надати їй статус біженця і залишила нас. Ми відразу відчули дефіцит педагогічного колективу.. Отчий Дім несучи відповідальність за всіх дітей, не ділячи їх на категорії і належність до різних юридичних осіб взяв на себе турботу за кожну дитину. Той невеликий штат працівників перерозподілив відповідальність між собою. Дорослі вихователі працювали день і ніч без вихідних. Людські фізичні ресурси мають свої ліміти.
Із дня в день вони вичерпувались, але вихователі розуміли, що діти без них не виживуть, навіть, в Німеччині. Це бачили підлітки і не залишились осторонь і запропонували свою допомогу. В свої 18 і неповні 18 років вони взяли на себе відповідальність на рівні з дорослими!
На сьогоднішній день біля 3 млн. людей виїхало з України закордон. Всі вони рятуючи власне життя і життя своїх рідних, шукають найкращі можливості як облаштувати свій власний побут.
Працівники Отчого Дому пожертвували своїми інтересами і власним комфортом і можливістю насолоджуватись життям в одному із найказковіших і найкрасивіших міст світу.
Замість прогулянок вони доглядають, розважають дітей, годують їх, перуть одяг і прибирають свої скромні помешкання біженців, миють тих, хто сам не здатен це зробити.
Проблем додають деякі діти, які знаходяться в перехідному віці і не можуть справитись з тим, що відбулося в їхньому житті через війну. Тут проходить своя війна за душі дітей.
Ніхто, мабуть, окрім Самого Бога не зможе до кінця оцінити їхнього героїзму і самопожертви. Але я вірю, що Господь втілить в життя Свою обіцянку зробити різницю між тими, хто служить Богу і тими, хто ні. На них чекає велика нагорода не лише на Небі, але ще і на землі!
Дивлячись на цих Героїв я бачу Божих Ангелів, яких Господь послав нашим дітям і я пишаюся, що маю можливість і привілею трудитися серед них і разом з ними!
Роман Корнійко